В тему.
Події відбувалися в Ужгороді, кілька днів тому.
З 11-літньою донькою подруги заходимо у крамничку спецій – там усе таке духмяне, запашне, екзотичне, перебираємо з Олькою кожну баночку, нюхаємо та жмуримося від пряних ароматів , вибираємо…. Список необхідних спецій чималий.
Нашу райську насолоду раптом брутально обривають: «А можна дєвачкє вийті, а я зайду!» Крамничка малесенька, знаходитися в ній можна лише двом покупцям. Карантинні вимоги.
«О, - кажу, - ви із патомк…ав асвабадітелєй? Навіть сюди хочете зайти напролом? Звертайтесь, будь ласка, державною до мене. А дівчинка нікуди не вийде…. Почекаєте».
«Та МИ знаєм, что нєнавість у ВАС в краві!», - раптом скрикує тьотя, відразу ж, по Фройду, розділивши нас на МЫ і ВЫ – нармальних і бандєровцев, ущемльонних і абнаглевшіх, «ми за мір» , «там тоже люді», «нужно дагаваривацца» і тих, хто так геть не вважає…
Я вже не стала цій НЕНАШІЙ казати, що нічого, окрім ненависті мешканці Західної України, потонулої в крові від рук «братьєв-асвабатідєлєй», і справді, не могли відчувати.
Але нам вже виписували чек, а витрачати час на безплідну полеміку не хотілося.
Втім, виходячи з крамнички, я шепнула на вушко НЕНАШІЙ: «Та нічого, ми вас іще всіх на гілляки почепимо, нові ліси підростають»…
Тьотя сіпнулася й позадкувала. Ну треба ж було мені виправдати імідж «ненависниці» :)
До речі, моя 11-літня супутниця сприйняла прогнози щодо нових лісів з великим ентузіазмом :)
А на фото: десь під Ужгородом ;)