Зірвала голос в поліклініці. Нерви ні к чорту. Власне: сказати, що вони були, то - ні. Апатія і ступор. Єдине, що справді тримає при тямі - діти. Їм важко навчатись, Христі важко працювати. Постковід, який провокує неуважність, провали в пам'яті, втому. У Світика ще й астма, а тут погода міняється. А я - все механічно і без емоцій. Як відморожена. Якби оце не боліло, то й не повзла б до поліклініки.
Ні, мала б за що, звернулася до приватних лікарів. Там простіше, швидше і без... стресу. Але дорого.
На розмови під кабінетами я вже не реагую. Хіба, якщо запитають, чи Спаситель скоро прийде, то я тоді зведу молитовно очі до стелі, кольору довбаного ракетами космосу, пальчиками триєдиний знак стартуючого Грейдрагона складу, очима заблимаю, як Тесла і прошепочу, що в несвятого отця нашого Ілонія на вознесіння багато покликаних, та мало обраних. Ось. Більше мене ні про що не питають, обговорюють далі, що Бубодрил старається спасти країну, но йому не дають. Просять погодитись. Я чемно зауважую, що мовляв, добре, що не дають - молодці санітари, справно виконують роботу, треба би їм премію виписати. Тоді люди, нарешті, відходять від мене на карантинну дистанцію і говорять тихіше.
Але, ось... Скрипить протезом до нашої черги Володя, хороший хлопець, розвідник у 2016, майданівець у 2014. Блідий, ніякий, втомлений. Перехворів, а воно дало ускладнення. Серце калатає, як Михайлівські дзвони сім років тому. А ліки за рецептом.
- Не питання, - кажу. - Заходь переді мною та біжи до аптеки.
І тут почеконячки спасителя заводяться, як двигуни. І димлять вихлопними. Особливо одна матьмуазєль, рочків 35 з великою історичною пам'яттю і дипломом економіста. Вона страшно спішить на базар, бо їй на роботу туди, вона там молочним торгує. А тут причина її терпінь - Володька, який за Порошенка воював, через якого і є отой карантин, бо це ж Порох, щоб масло продати заставив Бубодрила такі закони приймати. І вопше: єсі би не ваш Майдан...
Кажу ж: зірвала голос. Бо дурна. Наче довбням можна голосно пояснити, чого саме вони, курви, наголосували для себе, дітей і внуків в тій Україні, яку ми на Майдані виймали з-під ментовських берців, ставили на ноги, одягали, взували, озброювали, підтримувалиі якою пишались. Паралельно з тим жили, працювали, змушували працювати владу... І як же нам не вистачало часу ще на багато чого потрібного! Ми просто не встигали вчасно давати по дзьобах довбодятлам. Не так. Ми жили в режимі 3Д - були демократичними, дурними і добрими. А даремно.