Цю історію я вам розказую на багаторазові прохання моєї дочки. Я ж її відкладала для дальших часів, розуміючи, що маю зробити надто багато застережень перед оповідкою. Адже розказана без попередніх знань читачів, вона сприйматиметься як барвиста метафора суцільної сваволі «мого» часу. А насправді історійку я би назвала, якби мені довелося її характеризувати, шаржем, викривленим дзеркалом тогочасного шляхетського соціуму. Однак нині я за вас, мої друзі, спокійна. Отож читайте.
ВИКРИВЛЕНЕ ДЗЕРКАЛО ШЛЯХЕТСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ
Історія потрапляє на дуже неспокійний час тривалого безкоролів’я, між смертю Зигмунта-Августа (7 липня 1572 р.) і коронацією Стефана Баторія (5 травня 1576 р.). Попри розхитаність ситуації (адже суди зі смертю короля припинили свою роботу), волинській шляхетській спільноті вдалося впоратися й зі страхами, і з забезпеченням порядку. На жаль, через брак матеріалів по Київщині та Брацлавщині, ми лише можемо допустити, що ситуація там складалася подібно. Що ж до решти територій – то апокаліпсис, в передчутті якого жила Річ Посполита перед смертю Зигмунта-Августа, десь вище таки відмінили. Але про це серйозно поклопоталися й «наші хлопці», швидко залатуючи певний вакуум влади своїми ініціативами по забезпеченню порядку та організації самоврядного (каптурового) суду.
Отож 20 січня 1575 р. перед луцьким підстаростою Михайлом Вільгорським, урядником з руки старости кн. Богуша Корецького, скаржилася кременецька шляхтянка Настася Сенютянка, дружина Степана Боговитина- Шумського, на кременецького войського Федора Сенюту про приватне неправове ув’язнення її чоловіка у кременецькому замку. Скарга формально стосувалася однієї особи, однак привідкриває сіре тло функціонування судочинства.
Настася сповістила, що Федір Сенюта позвав її чоловіка до каптурового суду, який мав засідати у Кременці від 27 грудня 1574 року. Степана Боговитина-Шумського було звинувачено у «безправному замордуванні» підданого Сенюти. Боговитин, «яко праву послушний», маючи намір звільнитися від образливого оскарження, прибув до замку. Однак виявилося, що суддів і шляхти на місці немає. Натомість Федір Сенюта за змовою з кременецькими ґродськими урядниками та низкою осіб безпричинно, «над право и волность», немилосердно тяжко побили й поранили Степана в місці, де заборонялося вдаватися до насильства. Жертву роздягли та відібрали у нього печатку, всі документи, які він приготував до суду, та королівський охоронний лист. Наостанок жертву закували трьома ланцюгами, одним із яких – за шию, вдягли на нього кайдани і вкинули до ями у вежі, «де злочинців сажають на смерть», в одній сорочці в мороз. Туди ж вкинули якийсь труп, знятий із шибениці.
Що ж нам розповідає ця скарга? Почнімо з того, що ніякого засідання каптурового суду в Кременці не могло бути, адже на той час місцем його роботи був лише Луцьк. Позов, який отримав Степан, мав бути сфабринований в колі недоброзичливців Боговитина, яких згадується ціла група, зокрема й кременецький староста кн. Януш Збаразький, а за ним – його клієнти ґродські урядники. Дехто привів із собою жовнірів та татар. Серед ворогів Боговитина – цілком авторитетні люди на Волині, а їхня згуртованість нагадує гучну справу Балтазара Гнівоша, про яку ми з вами вже говорили. Одним словом, Степан Боговитин-Шумський допік багатьом. Зауважу, що бранець не був бідною безправною особою. Належав до давнього роду волинської еліти, порідненої з князями Сангушками, Острозькими і Пронськими.
На звістку про пригоду з чоловіком Настася з дядьком, кременецьким підкоморієм Патрикієм Курозвонським, приїхала до Кременця. Діставшися до замку, вона намагалася через вікно поговорити зі Степаном і довідатися про його стан. Однак слуга Федора Сенюти Дубовський, за її словами, ударив її в груди і відіпхнув від вікна (як бачимо, бранця стерегли люди Сенюти). Потому до неї підійшов кременецький підстароста й почав докоряти: «Чому не стараєшся про свого чоловіка, певне з холоду здохне, бо в одній сорочці сидить». Жінка попросила вкинути чоловікові постіль, на що урядник кинув: «треба бабі на боти й на черевики, на панчошки і на підв'язки». До підстарости приєдналися й суддя з писарем: «Хочеш, аби йому постіль дала, дай же нам двадцять кіп грошей і по жеребцю». Урядники нахабно вимагали грошей за покращення умов для бранця. Тож Настася мусила дати урядникам 20 кіп, аби вкинути чоловікові одяг і перину.
Щоб якось допомогти чоловікові, жінка разом із приятелями, луцьким земським писарем Михайлом Коритенським, Дмитром Козинським і Янушем Жабокрицьким поїхала до кременецького старости до Збаража. Як і його урядники, кн. Януш Збаразький забажав за покращення умов для Степана – перевести його з ями до теплої світлиці – 50 кіп і золотий ланцюжок. А також поставив умови: ті шляхтичі, які ручаються за в’язня честю, життям і маєтністю, в разі втечі Шумського мають передати у князівську волю себе, родини і майно, себто князь сам у цьому випадку вирішував їх долю, а найголовніше, як видається, долю їхнього майна. Сам же бранець мав сидіти у світлиці в ланцюгах при двох приятелях охоронцях. Потому князь видав лист невідомого змісту до своїх урядників.
Група поважних осіб, яка протистояла Боговитинові-Шумському на чолі з Федором Сенютою, мала в особі старости надійне лобі, тож бранцеві на заступництво старости Януша Збаразького особливо сподіватися не випадало. Задовго до описаних подій Степан Боговитин затято судився з попереднім старостою кн. Миколаєм Збаразьким. У спадок кн. Янушеві Миколаєвичеві Збаразькому від батька перейшло не лише староство, а й судові суперечки з Боговитином. Конфлікт зі Збаразькими давав про себе знати на різних рівнях. Скажімо, із запису від 14 лютого 1572 р. відомо, що Миколай Збаразький не видав Степанові Шумському декретів із тих справ, які розглядалися в суді, а кілька ухвалив несправедливо на користь супротивників Степана.
Отож лист кн. Януша Збаразького, який староста надіслав через Настасю Боговитинову та її приятелів до своїх людей (ґродських урядників), напевно містив якісь внутрішні інструкції. Адже одразу по його отриманні урядники спробували виторгувати певні вигоди для себе і свого очільника-старости. Вони поставили умову: переведуть бранця у тому разі, якщо він відмовиться від претензій до старости з приводу давніших справ, які він, Степан, провадив ще з небіжчиком кн. Миколаєм Збаразьким, а також задовольнить вимоги кількох шляхтичів, зокрема й Федора Сенюти. Степан урядникам відмовив, адже, як казала Настася, йшлося про кілька тисяч кіп, і залишився на дні вежі. Дружина Степана Настася, була донькою Грицька Сенюти Ляховецького, тож конфлікт Степана Боговитина із Федором Сенютою міг теж мати в основі майнові та сусідські суперечки.
Наступний акт у цій справі датується 4 лютим. Перед тим же луцьким підстаростою возний Зарецький визнав, що 27 січня у п’ятницю їздив до Кременця з «напоминальним» листом від кн. Богуша Корецького і волинського каштеляна Михайла Мишки-Варковського до кн. Збаразького. Ці волинські сенатори просили, аби він випустив Шумського із ув’язнення. Збаразький листа прочитав, однак відповіді не дав. У понеділок 31 січня возний знову був у кременецькому замку, бачив бранця в ямі, де «злодіїв сажають, а над ним у коморці труп ніякись поставлений». А проте 1 лютого бранця таки перевели до світлиці у вежі, де його оглянув возний. Він засвідчив: на попереку в ув’язненого сині сліди від побоїв, ноги спухли, і з них злізає шкіра, а на гомілках рубці від кайданів. Боговитин-Шумський перед возним заявив, що його ув’язнив Федір Сенюта за те, що він безправно повісив його підданого. Цілком можливо, що труп, який фігурує в розповідях про ув’язнення Степана, і був той страчений ним підданий Сенюти.
Ув’язнення шляхтича без судового декрету на дні вежі, де зазвичай відбували покарання за тяжкі злочини, трактувалося як серйозне порушення права. Принцип особистої недоторканності шляхтича (вперше сформульований у привілеї Ягайла 1425 р. та підтвержений привілеями 1430 і 1433 р. «нікого не ув’язнимо без судового вироку»), лежав у підгрунті шляхетських вольностей. Самовільне ув’язнення шляхтича сприймалося як образа честі жертви та присвоєння королівської влади («зверхність, яка лише нам (королю) належить, над собі рівним присвоїв»). Однак ІІ Литовський статут хоч і містив артикул, який забороняв позбавляти осілого шляхтича свободи без судового вироку, однак не передбачав покарання за його порушення. Питанням покарання для таких свавільників серйозно переймався сейм, видавши кілька конституцій, зокрема найважливішу 1588 р, згідно з якою справа могла дійти й до позбавлення честі порушника, якщо він не упокорювався. Але до Волині ці постанови дісталися лише у 1601 році.
Хай нас не вводять в оману ґродські урядники, які з’являються у цій історії і виглядають на позір як головні відповідальні за позбавлення свободи Степана Шумського. Злочин передусім сприймався як кривда потерпілого, яка й мала бути відшкодована. Тож страту свого підданого Сенюта сприйняв як тяжку особисту образу, де ув’язнення й було помстою. Місце ув’язнення для свого ворога він ніби орендував у старости та його урядників, які володіли та розпоряджалися замком. За цих умов вони не стільки ув’язнювали, скільки надавали місце для «сидіння». Як пам’ятаємо, бранці мали утримувати себе самі або коштом особи, що ув’язнювала. Звичайно, староста мав стежити за дотриманням права, як і за облаштуванням місць ув’язнення, однак «сидіння в замку» належало до «сірої» зони судочинства. Зокрема й тому, що існувало добровільне сідання, про яке я вже згадувала. Отож ґродські урядники лише скористалися плачевним становищем Боговитина.
Немає сумніву, що інформація про кременецького бранця швидко поширилася у шляхетському середовищі. Тим більше, що серед приятелів Настасі згадуються принаймні два волинські урядники. Скарга Боговитинової Шумської в луцькій канцелярії фіксується 20 січня, а 17 січня в Луцьку розпочалися засідання каптурового суду. Однак згадок про спроби Настасі звернутися до обраних шляхтою суддів немає. Вона покладає свої сподівання передусім на приватні домовленості з волинським воєводою кн. Корецьким. Тим більше, що кн. Януш Збаразький усіляко демонстрував своє негативне ставлення до каптурового суду. Каштелян Михайло Мишка-Варковський, найочевидніше, був долучений за ініціативи Корецького як ще один сенатор у Волинському воєводстві.
Однак лист сенаторів, воєводи та каштеляна, до кременецького старости Збаразького, який принципово переламав ситуацію з Боговитином, містив, найочевидніше, прохання до старости, а не наказ. Урядницька вертикаль згідно з важливістю того чи того уряду існувала, однак вона не творила реального підпорядкування урядників один одному на кшталт сучасної чиновницької піраміди. Свої пожиттєві уряди Корецький і Мишка-Варковський отримали з рук короля, однак і староста кн. Януш Збаразький як королівський намісник володів такою ж часткою монаршої влади, як і сенатори. Кожен із них мав свої повноваження, які перетиналися дуже відносно. Звичайно, кн. Корецький як воєвода відповідав за порядок на своїй території, однак до повноважень старост належало забезпечення судочинства і «спокою посполитого» в кордонах повіту, а сам староста підлягав безпосередньо юрисдикції монарха. Утім, якою б не була форма листа до кн. Збаразького, воєводі відмовляти не годилося, що напевно розумів кременецький староста.
Ця історія – маленький фрагментик, однак показовий, як діяла влада у тій спільноті, як химерно перетиналися та взаємодіяли різні групи впливу на провадження та полагодження конфлікту – приятельські, судові та неформальні владні.
Наостанок. Степан Шумський дійшов до короля Стефана Баторія на Торунський сейм 1576 р., звинувативши Федора Сенюту та старосту кн. Януша Збаразького, про що фіксується документ, датований 15 грудня того ж року. Не питайте, про що, саме перед карантином збиралася піти в архів і подивитися. Але хвилюватися не треба – всі залишилися на своїх місцях. Напевно відбулися якимось матеріальним відшкодуванням на приятельському суді.
Востаннє серед живих Степан Шумський згадується у 1580 р., а у 1583 р. Настася вже удова. Героїня нашої історії померла у 1597 р. Кременецький староста полишить цей світ аж у 1608 р., втрапивши до сили-силенної історій.
А Чезаре Ріпа уявляв собі алегорію конфлікту на такий спосіб.