Незалежність - це зрозуміло у відношенні до людини. В певному віці кожна дитина робить вибір - чи бути незалежною, чи залишатись біля батьків, бо так безпечно, зрозуміло та звично.
Я бачила як ставали незалежними діти. Іноді досить великий стартовий потенціал на кшталт квартири, закордонного інституту, машини тощо призводив до пияцтва та зруйнованих надій. І навпаки, саме лише бажання та віра в себе робили дива з тих, хто не здавався людиною з сильним характером, лідером або… стратегом.
Та саме незалежність як вибір давала силу. Ти прийняв відповідальність за себе (а часто не лише за себе), і мусиш щось робити. І робиш. І перемагаєш. Іноді всупереч обставинам. Часто всупереч обставинам.

Або незалежність не твоє, тоді залишаєшся з батьками і живеш їхнім життям. Не маючи власного. Бо така ціна незалежності.

А от із незалежністю у відношенні до країни все куди складніше. Твоя відповідальність не лише за себе, свою родину, свою справу. Твоя відповідальність - унеможливити вплив на прийняття доленосних рішень тих, кому незалежність як кістка в горлі. Себто, не раби мають визначати долю незалежності, а за кількістю саме вони завжди та всюди в більшості. Це не лише про Україну. Це про будь-яку країну світу.

Керувати за допомогою страху ефективно, це базовий інстинкт, який в багатьох відключає розум та залишає лише емоції. Тому таке, наприклад, з карантином. Довідники з інфекційних захворювань дуже легко гугляться будь-якою мовою. Але що це дає, хто їх шукає? Дайош маски на всіх та санітайзери скрізь, і штрафи на непокірних та побільші! І закрити по домівках населення. В кого діти, особливо малі, як вам? Побачили ефективність сидіння вдома 3х місяців поспіль? І знов-таки, я зараз не лише про Україну.

Про незалежність роздуми.
Тому це свято не для кожного. Це не свято рабів, це свято сильних. Свято тих, хто створює. Тому вітаю причетних.
Для інших Сердючка та отой з вухами, зайчик. З офіційних заходів